Мелодія: Художньо-естетичний цикл

Життя, віддане театру

(До 100-річчя від дня народження видатного майстра сцени, диригента, письменника, композитора, драматичного актора, народного артиста України - Богдана Михайловича Анткова).

Підготувала вчителька

музичного мистецтва,

зарубіжної літератури,

художньої культури

Острівської ЗОШ І – ІІІ ст.

Кошильовська Наталія

Володимирівна

У кожного покоління є свої дати, імена, які зберігає людська пам’ять. Їх відзначають, святкують, згадують.

Цими днями ми в школі відзначили 100-річчя від дня народження Богдана Михайловича Анткова.

Здається, що ніби всього-навсього сто років тому в центрі села жила музично обдарована родина Анткових.

Народився Богдан Михайлович Антків 14 січня 1915 року в с. Острів.

Тернистим був шлях галицького юнака, про освіту рідко хто мріяв тоді. Музичної грамоти вчив його батько – керівник сільського духового оркестру. В селі він закінчив початкову школу, брав участь у різних мистецьких гуртках читальні сільської «Просвіти», потім Тернопільську українську гімназію (після 1944 року – середню школу №1).

По краплинці ввібрав він красу росяних світанків і тихоплинних вод Серету, розкіш широких ланів і шум довкільних лісів. І вихлюпнулися вони тією радістю, яку повернув він людям сторицею. Протягом усього життя він віддавав людям те найкраще, що дарував йому Господь – свій талант.

Початок 30-х років минулого століття характерний піднесенням діяльності товариства «Просвіта» на західноукраїнських землях. Починаючи з 1936 року, «Просвіта» стає міцною матеріально і фінансово.

При кожній читальні «Просвіти» була бібліотека, а також діяли різні гуртки, зокрема, музики і співу.

Початкову музичну освіту отримав на шестимісячних заочних курсах хорового диригування в Тернополі – філії Львівського вищого музичного інституту ім. М. Лисенка (1933 – 1934 р.р.) в Ю. Криха, а на курсах диригентів спеціальність викладав Станіслав Людкевич.

Невдовзі Богдан Михайлович уже був керівником хору у рідному селі, який співає в церкві й на різних фестинах та концертах, мандолінового та духового оркестру, а також виступав як актор драматичного гуртка на аматорській сцені..

У хорі співав навіть парох села о. Глуховецький. Виконавський рівень гуртків був досить високим, про що свідчить те, що з дозволу церковного владики духовому оркестру було дозволено під час Різдвяних та Великодніх свят грати в церкві села Острів. Церкву побудовано в ХІХ ст., а розписав її видатний український маляр Корнило Устиянович.

За просвітницьку роботу влада виселяє Богдана Анткова, як активного діяча «Просвіти», у Прикарпатське село Горохолину Богородчанського повіту Станіславівського воєводства. Працюючи в «Маслосоюзі» (кооперативно-кредитна спілка), Богдан Михайлович керує хорами (дорослим чоловічим та мішаним дитячим) читальні «Просвіти».

Згадує тодішня учасниця хору Марія Каралаш, 1922р. н.: «Батько мене привів у читальню «Просвіти» в горішній частині села, коли мені було 14 років і я стала учасницею хору молодіжної організації «Соколята». Хор носив ім’я Т.Шевченка. Ми виступали з концертами в селах Горохолина-Ліс, Грабовець, Старуня, Діброва, Горохолина-Долішня. Репертуар хору складався з українських народних, стрілецьких, пісень на слова Тараса Григоровича Шевченка. Ми брали участь у виставах, де режисером і автором був Богдан Антків».

У 1934 – 1936 роках він інсценізував поеми Тараса Шевченка «Відьма», «Сотник», «Петрусь», які були поставлені аматорськими колективами на Тернопільщині.

У 1939 році , після приєднання Західної України до складу УРСР, «Просвіту» закрили і хор перестав існувати.

У 1940 – 1941 роках Богдан Антків співає в хоровій капелі при Тернопільській обласній філармонії.

З 1941 до 1944 року Б. Антків керує сільським хором і драматичним гуртком у рідному селі Острів.

У 1942 році хор з села Острова під керівництвом Б. Анткова бере участь у крайовому конкурсі, присвяченому 100-річчю від дня народження Миколи Віталійовича Лисенка, що проходив у Львові і зайняв перше місце серед сільських хорів з усієї Галичини. До складу журі входили: професор Євген Козак, доктор Станіслав Людкевич, професор Микола Колесса, професор Йосип Москвичів, професор Ярослав Вітошинський, доктор Василь Барвінський, а також у залі була присутня донька великого композитора Маріяна Лисенко. Конкурс проходив у трьох номінаціях: 1) великоміські хори; 2) містечкові хори; 3) сільські хори. Тодішня преса писала: «Отут, у місті Льва, мають виступити щонайкращі хори Галичини, щоб прославити ім’я безсмертного звеличника української пісні, а собі змагатися за лавровий вінок першості.

Першун у категорії сільських хорів посів хор із села Острова біля Тернополя під кермою Богдана Анткова, який виконав дві пісні М. Лисенка «Навгороді коло броду» та «Вітер в гаї нагинає». Своєю співацькою культурою вирізнявся помітно серед сільських хорів.

Тоді до Львова з’їхалося дуже багато хористів з усієї Галичини. Усі в

мальовничих строях створювали величну красу хору, що складався з-понад 1200 хористів, які своїм співом зворушили усіх так, що, здавалось, оплескам не буде кінця. »

(Альманах першого краєвого конкурсу хорів у Галичині у 100-річчя народження Миколи Лисенка . –Львів. – 1943 р.).

Так, хор нашого села привіз зі Львова у тому далекому 1942 році лавровий вінок. Цей вінок знаходиться у нашій школі і хочеться, щоб кожен, хто бажає доторкнутися до сокровенного виду мистецтва і собі завжди мріяв бути нагородженим лавровим вінком першості.

Свою творчу долю Богдан Антків пов’язав з українським театром у 1944 р.
З весни1944 до 1948року Б. Антків працює хормейстером у Тернопільському драматичному театрі ім. І. Франка. Тернопіль було дуже зруйновано в роки війни , тому театр працював у м. Чорткові Тернопільської області.

Син Юрій згадує: «Якось захворів актор, що грав головну роль у п’єсі М.Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», не було дублера, і батько погодився замінити його. Зігравши блискуче роль, батько був зарахований у трупу і відтоді поєднував професію актора з професією хормейстера». У виставах за мотивами творів Т. Шевченка виконав роль Марка («Мати-наймичка» І. Тогобочного, 1945 р.)

А далі – обласний музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка (1947 – 1963 р.р.)

У 1948 році театр перевели в Тернопіль і почали іменувати Тернопільський обласний музично-драматичний театр імені Тараса Григоровича Шевченка. Тут Богдан Антків працює до 1963 року , виконуючи героїко-романтичні ролі. Створив образ Гната Карого («Назар Стодоля», 1948 р.) З 1950 до 1958 року пише музику до вистав театру.

Богдан Михайлович Антків першим серед акторів-тернополян у 1953 році був удостоєний звання «Заслужений артист УРСР».

На сцені Тернопільського драматичного театру він зіграв понад сто ролей, в яких втілював різні характери і долі. Всі вони мають неповторне обличчя, індивідуальність, багато з них сягають вершин високих художніх узагальнень: Михайло Бурман («Украдене щастя» І. Франка), Роман («Пісня серця» В.Вакуленка), Софрон («МарусяБогуславка» М.Старицького), Гнат («Безталанна» І.Тобілевича), Северин Наливайко («Наливайко» І.Ле), Недобитого («Невольник» Марка Кропивницького,1961 р.)… - його ролі, що відомі за межами нашої області та краю, одержали велике визнання. Антків жадібно студіював науку перевтілювання, опановував сценічну мову, пластику.

Зростав і міцнів у дружній сім’ї шевченківців талант митця.

Чуйним серцем і своїми думками він завжди залишався з рідним селом.

У 1962 – 1969 р.р. навчався у Львівській консерваторії на диригентсько – хоровому факультеті в Ю. Луціва.

З 1963 року й до останніх днів свого життя Б. Антків був провідним актором свого рідного Львівського академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької. Поряд із створенням глибоких, типових і щедрих серцем образів – Стасова, Старицького у довгорепертуарній виставі І. Рябокляча «Марія Заньковецька», створив образ Гонти («Гайдамаки»,1963 р.); глядачів захоплювали ще його ролі Сулімана («Сестри Річинські»за І.Вільде), дядька Лева («Лісова пісня» Л.Українки), Кобзаря («Гайдамаки» за Шевченком), Левона («Розорене гніздо» Янки Купали), Крайбіди («Марина» М.Зарудного,1965 р.), Дока («Отелло» В.Шекспіра)…

Ці образи він створив разом з видатними майстрами сцени Б. Романицьким, О.Гаєм, Н.Доценко та багатьма іншими.

Знали вже Анткова і як драматурга – на Тернопільській сцені довго і успішно йшла п’єса «Розлука», яку Богдан Михайлович написав разом з І. Цюпою. Подією у творчому житті Львова була п’єса – «Сестри Річинські» за мотивами роману І.Вільде і як результат співпраці з авторкою на сцену виходить інсценізація роману «Сестри Річинські». Ця п’єса мала довге життя: близько 25 років була візитівкою театру на гастролях, її зіграли на сцені понад 400 разів, і на кожну виставу приходила Ірина Вільде.

У театрах Тернополя і Львова актор виконав інсценізації п’єс: «Розлука» за І.Цюпою (1962р.), «На зламі ночі» , «Край битого шляху», «Несподівані зустрічі» Р. Іваничука (1964р.), «Сестри Річинські» І. Вільде (1968р.),

«Прапороносці» О.Гончара у співавторстві з С.Данченком (1975р.) , трилогію «Мотря» Б.Лепкого, «Батурин» та інші.

Богдан Михайлович є автором музики до вистав: «Наливайко» І. Ле, «Пісня серця» В.Вакуленка, перекладів драматичних творів «Мужчина» Г.Запольської (з польської), романсів «Жалю, мій жалю» і «Ой ти , дівчино» (сл. І.Франка), хорів «Заповіт» і «Лічу в неволі» (сл. Т. Шевченка), пісні

«Романе, Романе» (сл. М.Петренка). Виступав у Тернополі під час гастролей театру імені М.Заньковецької в 1980,1985,1990 роках.

Незабутнім залишається його образ в головних ролях Олеко Дундич (однойменна п’єса М. Каца, О. Ржешевського), Тарас Голота («Правда» О.Корнійчука), Менелік («Людина і вовк» А.Гіллера), Наливайко (одноіменна п’єса І.Ле), Гонта , Старшина («Гайдамаки» за Т.Шевченком), Дядько Лев («Лісова пісня» Л.Українки), Кобзар («Маруся Чурай» за Л.Костенко), «Весілля Кречинського» та багато інших.

Шанувальники театрального мистецтва, які пам’ятають героїв Богдана Михайловича, завжди згадують блискучу гру актора, щирість і невичерпну доброту людини.

Помер Богдан Михайлович Антків 22 грудня 1998 року. Похоронений у Львові на Личаківському цвинтарі.

Знайомлячи своїх вихованців з життєвим та творчим шляхом митця сцени, я старалася згадати прожите особисте, доповнюючи відомості з літературознавчих джерел та архівних матеріалів м. Тернополя. Я розказую учням про те, що мій батько і Богдан Михайлович були двоюрідними братами:

«Пам’ятаю, як одного літнього дня до нас в гості прийшов Богдан Михайлович, він порадив будь-що віддати мене на навчання музики до Тернополя, потім цю ж думку підтримав Михайло Михайлович (доцент Львівської консерваторії ім. М. Лисенка). Моїми улюбленими піснями були «Ой, минула вже зима», «Києве мій», «Сонце низенько». І поїхали ми в музичну школу №1, що й до сьогодні знаходиться на вул. Камінна у м. Тернополі.

Відтоді, з далеких 60-х років, моє життя тісно пов’язане з музикою.

У 1960-х роках в селі було 6 – 8 чорно-білих телевізорів, з «Високого замку» по одному з каналів транслювалися деякі передачі зі Львова. Одного разу йшов показ п’єси «Сестри Річинські» з участю Богдана Михайловича. Напевне, в цей час робота в Острові припинилася у всіх, бо бігли, кому куди ближче до сусідів і чекали передачі. Вмощувалися, хто де міг: ми, діти, як правило, сиділи нищечком на підлозі, навіть було чути, як хто дихає, а сцени, де грав Богдан Михайлович, знали напам’ять… Потім обговорювали, пробували і собі повторити та з нетерпінням чекали літа, коли приїде вуйцьо в гості, щоб поділитися враженнями.

Поїздки до Львова, зустрічі в Острові, розмови на мистецьку тематику, збагачували мене духовно, розвивали мій інтелект, талант.

Богдан Михайлович входив у моє життя щирим порадником, добрим наставником. І досі мені вчувається той соковитий баритон, така чітка чиста українська вимова, жодного суржику. Його голос був надзвичайно гнучким, тренованим, кожне слово мало свій відтінок, свою мелодику.

Незабутнім для мене був вечір зустрічі з моїм вуйцем, народним артистом України Богданом Михайловичем Антковим 22 лютого 1997 року. На той час у школі навчалося 22 учні, які приходилися третім-четвертим поколінням такої великої родини, навіть мій синочок Степанчик був уже школярем.

З цієї нагоди до школи зійшлося дуже багато жителів села, артисти Тернопільського драмтеатру ім. Т. Г. Шевченка, а кінорежисер Тернопільщини Ярослав Матвійович Гевко створив фільм про драматичне мистецтво Б. М. Анткова. Богдан Михайлович говорив зі мною про місце музики в житті дітей, про школу… Його мова була зворушливою, для нього було несподіванкою побачити родинний ансамбль під керівництвом, як він тоді сказав, «такої маленької строгої жіночки». Спеціально я створила сценарій, розучила пісні саме для дітей із його родини. Я хотіла, щоб ті розмови були нескінченними, але час швидкоплинний, не стоїть на місці».

Мистецтво в народі житиме доти, доки будуть народжуватися такі таланти, що не дають йому загинути, передаватимуть з уст в уста, з покоління в покоління почуте, побачене.

Кошильовська Наталія Володимирівна,

племінниця актора.

Хор у 50 роки.